Я, Капелюш Олександр Леонiдович, народився 11 грудня 1981 року. У дитинствi я полюбляв ховати рiзнi речi, особливо кухоннi прилади, тому часто кушати менi було нi чим. Коли я поняв яку помилку я роблю, я закiнчив це робити и наздогнав втрачене з лишком. Такий талант мне допомогал пiд час мого навчання - инодi я добре ховав своi знання вiд вчителiв.

Свiй учбовий шлях я почав з 6-ти рокiв, коли я пiшов до першого класу средньоi школи №1. Я одразу кинувся купатися у струменi знань, який йшов вiд вчителiв. Познаючи мир з школярноi парти я шукав себе новi заняття i я iх знаходив, звiстно разом з пригодами.

Так наприклад запускання котлети у вiльний полiт за допомогою стартовоi вiлки карався вчителями, якi нiчого не хотiли знати про развиток космiчноi галузi. Тодi я побачив в'язальний крючок та нитку.

Я спробовав в'язати маленькi квiточки. Зрозумiло, що у дiвчат виходило краще, але я цого не мiг винести i бросив в'язання.

Пiсля цього я вирiшив зайнятися художньою лiпкою з пластелину. Але жодна моя робота-корявка не була вiдзначена нi премiєю, нi виставкою.

Потiм в мненi прокинувся авiатор i я зайнявся зклеюванням пластмасових лiтакiв. Один з них я принiс на шкiльну виставку подiлок. Пiсля виставки у мого лiтака бракувало переднiх шассi та ще деяких атрибутiв. Я розсердивcя i пiсля цього моi лiтаки на подiбнi виставки не лiтали. Разом з лiтаками у мене залишились пара танкiв и парусний фрегат.

I вот на уроцi музики я побачив аккордеон. Вiн був весь покритий лаком і пускав сонячних зайчикiв в очi ошарашеного школяра. Його блиск манив до себе, а руки вже чухались що-небудь виконати. Коли зайшла вчителька, i з трудом пiдняла iнструмент, преревела його до бойовоi готовностi, я поняв, щo менi на аккордеонi не грати. Я пiшов вчитися грати на гитарi. Це навчання закiнчилося першим вдалим iспитом за сольфеджио, а в наслiдку i за основною спецiальнiстю. Я отримав перший у свойому життi серьозний документ - диплом про музичну освiту. Менi було мало i я, не без допомоги родичiв, вирiшив поступити в ДМШ №1 на клас саксофону. Зайвий вiтер з голови був з успiхом видутий, i звiстно я отримав ще один диплом. С тих пiр музика є невiд'ємною частиною мойого життя.

Тем часом моє учбове життя перетекло з школи №1 до Донецького Техничного Коллежу. Це був новий виток учбового життя з якiсно новим навчанням. Самi подивитесь, нiяких щоденикiв; вiдношення викладачей до нас як до студентiв; можливiсть отримати права водiя, якою я не мiг не використатися.

В цей час у мене з'явилась моя перша ЭОМ. Це був ZX Spectrum, який видавав дикi воплi и стогнання пiд час загрузки iгр. Це диво технiки дозволяло не тiльки грати, але i програмувати. Все диво цiєi якостi я поняв, коли створив свою першу програму, яка вирiшувала квадратнi рiвняння швидче, нiж я встигав переписувати iх на папiр. Я не розумiв як це все там внутрi устроєно. Це i стало вирiшальним фактором при выборi моєi майбутньоi професii.

I вот наступив 1998 рiк. Я поступив в тогдi ще Донецький державний технiчний унiверситет. Я пройшов чотирi курси, не забувючи инодi ховати своi знання iз-за захоплення футболом та пивом, i отримав диплом бакалавра. Я дiзнався як влаштований мир цифровоi технiки, ледве не заплутався в компь'ютерних мережах, дiзнався секрети багатьох интейфейсiв, отримав безцiннi знання в областi безпеки життєдiяльности, i економiки (останнi збираюсьюсь поглибшити), и багато iншоi корисноi iнформацii. Результатом таких моiх зусиль стала короткочасна робота на комп'ютернiй фiрмi, де я з успiхом збирав електроних друзiв. Ця робота стала для мене черговою сходинкою у практичному познаннi моєi професii.