Скоропад Олександр Сергійович
гр. ВТ-00м
Scar@smtp.ru
Автобіографія
Здраствуй, читачу! Тут ти можеш прочитати дещо про мене. Звуть мене Скоропад Олександр Сергійович. Я народився двадцять п'ятого січня тисяча дев'ятсот вісімдесят третього року, у місті Донецьк. Як ні дивно, але виріс я дууууууже далеко від Донецька зокрема й України в цілому. А пов'язано це з тим, що мій батько – Скоропад Сергій Олександрович – офіцер збройних сил Російської Федерації (зараз вже офіцер запасу). І відповідно ріс я по місцеві його служби – у Сибіру, а точніше в Красноярському краї, у селищі міського типу Ужур-4. Моя мама – Скоропад Наталя Миколаївна – теж колись служила в армії, правда дуже давно ще до мого народження. Власне моє народження і стало причиною закінчення її служби. А взагалі вона економіст за освітою і працювала в адміністрації нашого міста (Ужура, а не Донецька :)). Єдиною дитиною я лишався не дуже довго – ледве більше двох років – а потім у мене з'явився брат – Андрій. Після цієї події я вже почав допомагати батькам, зокрема ходив по магазинах (благо містечко маленьке і всі магазини в той час були розташовані в однієї будівлі, на якій великими літерами було написано "Війскторг"). До речі про мої походи: пам'ятається один раз, мені тоді було максимум років п'ять, ми з татом повинні були піти в гараж, але, як мені показалося, тато чомусь дуже довго не виходив. Оскільки дорогу я знав, то відправився сам, подумавши, що тато ходить швидше і наздожене мене по дорозі. Дійшов я до КПП (контрольно-пропускний пункт, якщо хто не в курсі), благополучно його минав (мене попросту не помітили), і отут мене помітив хтось зі знайомих, і повів мене назад. І як же мені було образливе, коли мене вичитували за цей похід – я взагалі не розумів, за що мене лають, адже я нічого не зробив. Така от забавна історія. Отож ми і жили вчотирьох до певного моменту. Цей певний момент наступив у тисяча дев'ятсот дев'яносто першому році - у мене з'явилася сестра Ірина. Вона хоч і сама молодша, але готова шикувати всіх і вся, варто тільки дати їй волю. А що з неї взяти – вона ж левиця!
У дитячому садку мені не сиділося, і тому в школу я пішов на рік раніш своїх однолітків. Трапилося це в тисяча дев'ятсот вісімдесят дев'ятому році. Пам'ятається я дуже радів з цього приводу (напевно також сильно як і з нагоди закінчення цієї самої школи :)). Учився я легко і невимушено, і, що саме цікаве, у мене це непогано виходило. Особливо я любив точні науки – фізику, алгебру, геометрію. Я думаю в школі училися всі і тому я не стану тут розписувати, що відбувалося на уроках і взагалі в шкільний час. Краще розповім, про свої захоплення. У різний час у мене їх була безліч. Почну з першого і головного – це книги. Я дуже люблю читати, улюблені стилі - фантастика, фентезі і пригоди. Але книги книгами, а до певного моменту практично весь вільний час займали "злати". Це гра така, дуже азартна. Зміст гри полягає в наступному: кожний із гравців по черзі б'є свинцевим "млинцем" по армійських ґудзиках - це і є ті самі злати - якщо хоч одного злата перевернулася, то вона стає власністю гравця, і він б'є ще раз. Гра закінчується коли на коні не залишається ні однієї злати. У цю не складну гру грали усі хлопчиська нашого містечка. По суті єдине, що могло відвернути від злат - це пошук свинцю і виплавлення нової біти.
Але повернемося до наших баранів, тобто до навчання. У дев'ятому класі мені стало мало шкільної програми, і я надійшов у заочну фізико-математичну школу (ЗФМШ) при Московському державному інженерно-фізичному інституті (МІФІ) на курс "фізика, математика і російська мова". Повинен визнати, що шкільна програма набагато простіше, ніж програма ЗФМШ, і якщо в школі по російській мові, фізиці, алгебрі і геометрії в мене були в основному четвірки і п'ятірки, то в ЗФМШ я якийсь час не міг піднятися вище трійок. Згодом я і там почав діставати четвірки і навіть п'ятірки по фізиці і математиці. Правда, по російській мові все рівно вище четвірки оцінку жодного разу не одержав.
І от довгоочікувана подія – останній дзвоник. За ним пішли іспити й урочисте вручення атестата про повну середню освіту. До речі до атестата в моєму випадку додавалася срібна медаль.
Після закінчення школи, я відправився у Донецьк, подав документи в Донецький державний (тоді ще) технічний університет, на спеціальність "Комп'ютерні системи і мережі", пройшов співбесіду і був зарахований. До речі в те літо в мене з'явилося ще одне захоплення – я почав збирати щасливі білетики. Справа в тім, що тоді вони мені потраплялися з приголомшливою регулярністю, бували випадки, коли за день потраплялося два квитки, це притому, що я їздив тільки в університет і назад, тобто дві поїздки – два щасливих квитки. А днями я перерахував свої квитки, і з'ясувалося, що їх у мене рівно сто!
Учуся я зі змінним успіхом – непогані сесії перемежовуються з відверто провальними. Але все-таки я напевно не найгірший студент – адже я склав державний іспит на "добре". Крім навчання я ще якийсь час займав відповідальну посаду (аж самому смішно стало) профорга групи. Але незабаром усім у групі набридло платити внески, і ми дружно залишили профспілку. У вільний час іноді граю в баскетбол, але в основному читаю. Таке от ненадто насичене студентське життя.
Зараз я вже приступив до написання магістерської роботи на тему "Розробка підсистеми САПР і верифікації керуючого автомата Мура з багаторівневою архітектурою".